"Ще з дитинства пам’ятаю, як на старенькій магніторадіолі «Казань-2» батько крутив бобіни, з яких лунав незнайомий, але приємний голос - то звучали вірші поета-шістдесятника Василя Симоненка в авторському виконанні, які на татове прохання записала НадіяСвітлична. Згодом почав розпитувати тата про Симоненка: він, будучи у відрядженні в Черкасах, пішов на могилу поета, де застав його матір... Симоненко відійшов у засвіти 28-річним у грудні 1963 року. Його здоров’я стало погіршуватися після того, як улітку 1962-го Василя жорстоко побили працівники міліції на залізничній станції в містечку Сміла, куди його доправили із Черкаського вокзалу, де він проводжав товариша й поконфліктував із буфетницею через її хамство й відмову продати цигарки. Про це вперше ятеж дізнався від батька... На творчість Симоненку доля відміряла неповних десять років, упродовж яких з’явилися не тільки яскраві ліричні поезії, а й віршовані казки та прозові твори. Олесь Гончар назвав Симоненка «витязем молодої української поезії». Час невблаганно плине, тож я картав би себе, якби не скористався можливістю записати спогади людини, яка особисто знала Симоненка. Про непросту долю поета, 85-річчя якого відзначили в січні, згадує його друг, поет i перекладач Петро Засенко".
