Поетичне слово Миколи Вінграновського також відлунює потужною енергетикою Шевченкового слова. Перекидаючи містки між часами й актуалізуючи саме це слово як сакральну націєтворчу силу, поет витворює власну метафоричну візію “засвоєння” художньою свідомістю образно-поетикальної системи Шевченка. Так, усепланетарні інтенції митця незрідка пронизує золотим промінням образ великого попередника, якого поет підносить до найвищого символу України, порівнюючи його із золотою зорею: “Зоря летить, як молодий Шевченко. / І золоте обличчя у зорі” (вірш “На сірому крилі. На скіфській сірій ночі…”). З усією очевидністю тут відсвічують підсвідомі враження М. Вінграновського від найранішого автопортрета Т. Шевченка, написаного ним на початку 1840 р. в Петербурзі. У поезії Вінграновського зустрічаємо як прямі апеляції до Кобзаря (наприклад, вірші “Його останній лист до Музи”, “В Орську” чи “На всі літа”; газетні публікації відповідно 1964 р., 1992 р. і 1991 р.), так і опосередковані. Зокрема, у широковідомому вірші “Ні! Цей народ із крові і землі…”, пронизаного вибуховою силою твердого поетового переконання у своїй правоті, звучать відверті інвективи й риторичні сентенції, що мають надзвичайно сугестовану енергетику народного болю: “Ні! Цей народ із крові і землі &/ Я не віддам нікому і нізащо! / Він мій, він я, він – світ в моїм чолі, / Тому життя його і ймення не пропащі! <…> / Я не слуга його, я – син його на чатах, / Я – син зорі його, що з Кобзаря росте”.
