«Ландшафти голосів» Василя Куйбіди. Назва дещо незвична; читаю ці вірші, вглибаю в рядки, і так ніби чую якісь приглушені, задавнені голоси («пракоріння голосів») у химерному мерехтінні часу, у мінливій веремії днів і ночей і в строкатому калейдоскопі пережитого й передуманого… Так ніби все це відбувається тут і зі мною, але в іншому просторі, в іншому прочитанні буття… Це дивовижне відчуття причетності до чийогось болю і чиїхось відчуттів – як свідчення спраглої людської спорідненості у сприйнятті світу, і як ознака надзвичайно чутливої душі і небуденного таланту автора, спроможного осягнути бодай дещицю непідвладних людині універсальних законів небес, написаних невидимою рукою Творця для нас, сущих на цій землі, у цьому відтинку часу...
