Услід за 200-річними ювілеями Тараса Шевченка (2014) і Пантелеймона Куліша (2019) дістався до такої ж дати їхній щирий прихильник і побратим по Кирило-Мефодіївському братству Олександр Олександрович Навроцький (1823-1892) - один із тих «братчиків», котрим випало значно менше публічної уваги в наступні десятиліття і століття. Менше, порівняно з тими ж Шевченком і Кулішем, тим же Миколою Гулаком, про якого навіть роман написано («Четвертий вимір» Р. Іваничука, твір, увінчаний Шевченківською премією). Міжтим, наявні джерела, хай і нечисленні, виставляють О. Навроцького вельми достойною особистістю, цілком оригінальною поміж видатних сучасників. У 1902 році, з нагоди 10-х роковин від кончини О. Навроцького, жовтневе і грудневе числа «Киевской старины» опублікували «Поминку» Володимира Науменка та розлогу статтю Олександра Шрамченка «А.А. Навроцкий», які стали основою для пізніших публікацій про кириломефодіївця, публікацій, у більшості з яких констатувально мовлено про його життєві віхи і творчий доробок. Зокрема про О. Навроцького писали і його земляки-краєзнавці Михайло Пономаренко та Григорій Голиш. Аби надто не повторюватись, означу тільки кілька біографічних моментів, звернувши більшу увагу на риси внутрішнього світу О. Навроцького, скориставши&сь окремими фрагментами тих же публікацій 1902 року, зокрема і вміщеним у публікації А. Шрамченка незакінченим листом самого Олександра Олександровича до невідомого адресата, листом, у якому немало характеристичного й обійденого увагою в пізніших пуб&лікаціях.
