Одна з найбільш недооцінених книжок останнього часу — роман Галини Пагутяк «Путівник розгублених» (Л.: Піраміда, 2020). У рейтингу того літературного сезону першість поділили «Амадока» Софії Андрухович та «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана. Ставлячись з повагою до сумарного експертного вибору, здаю собі справу, що на тодішню оцінку більше вплинула талановита злободенність цих творів, ніж позачасова актуальність тексту Пагутяк (лише неналежно низьке 10-те місце серед 43-х претендентів). А може, зіграла непозбувна зверхність авторки до читача, ким би він не був, цього разу висловлена аж надто визивно: «Опускаючись з небес на землю, святі послання замерзали, відтавали, мокли, проходили крізь брудні чи глухі вуха, а ціле військо писарів і вчених мужів потімпорпається у тому збіжжі, намагаючись відділити зерно правди від полови брехні, потрапляючи у тенета чужих думок».
