У двох попередніх статтях циклу РОZZІЯ (16 та 23 серпня ц. р.) ішлося про те, в який спосіб у нинішній РФ легалізувався фашизм, що його прийнято іменувати — аби відрізнити від італійського і німецького — рашизмом. Але ж не буває так, щоби кабінетна ідея«оволоділа масами» лише своєю «красою і силою» — вона мусить резонувати з суспільними очікуваннями. А ті очікування формує не так раціо, як емоціо. Назагал кажучи — не доктрини, базовані на аналітиці, а історії, що «зачіпають за живе». Так, це про літературу. Але чи література має вплив на диктаторів? Безперечно. Наприклад, Лєнін, аналізуючи провал «революції» 1905 року і коригуючи свою подальшу терористичну стратегію, написав статтю «Лєв Толстой как зеркало русской революции» (метафора того заголовку досі активно використовується в культурології). І далі ще у кількох статтях розмірковував про потребу враховувати літературу в політичних розкладах. Знав ціну літературі й Сталін, який створив Спілку письменників, котра замислювалася, по-сучасному кажучи, як фабрика тролів. Навіть коли нинішні російські правителі й не мають сентименту до книжки — замість них читають такі компетентні радники, як Павловскій чи Сурков. А вони неабияк розуміються на детонаційному потенціалі літератури.
З 31.12.2014 по 01.03.2015 Наукова бібліотека читачів не обслуговує.
