Оксиморонний заголовний образ «рідної чужини», що повторюється та варіюється в поезії Василя Стуса, можна вважати своєрідним «маркером» імагологічних аспектів цієї поезії. Саме вони є наразі предметом дослідження і простежуються в становленні та розвитку, даючи продуктивне нове перечитання творчості поета. Водночас така постановка питання вимагає певних уточнень та додаткового обґрунтування. Загалом за безпосередній предмет імагологічних студій прийнято вважати насамперед «літературні образи (іміджі) інших країн та іноземців», засновані на опозиції Свого й Чужого — одній із засадничих та чільних для самої структури людської свідомості. Проте стає дедалі більш очевидним, що до складу імагологічного наукового дискурсу, саме завдяки цьому архетипальному поділові світу на свій і чужий простір, із необхідністю входить також і автообраз — своєрідний етнокультурний «автопортрет» нації чи країни, наявний як у творчості окремих письменників, так і в цілій національній літературі. Як і образи «чужини» та «чужинця», цей автообраз також еволюціонує, причому ці зміни — взаємопов’язані та взаємозалежні.
