Стівен Кінґ часто маніпулює часом: він звертається до часових аномалій, зміщує хронологію фікційних подій або ж включає у свої твори часові петлі та паралельні реальності. У Кінґа час непередбачуваний, а порушення його нормального порядку призводить до відчуття безпорадності, втрати контролю та створює атмосферу жаху.
У романі «Сяйво» («The Shining», 1977) жахливі події минулого готелю «Оверлук» переплітаються з подіями сьогодення, генеруючи у свідомості персонажів жахливі візії. У «Кладовищі домашніхтварин» («Pet Sematary», 1983) персонажі відкривають ворота до іншого простору часу — того, де смерть повертається до життя. Автомобіль Крістіна з однойменного роману («Christine», 1983) також стає втіленням зловісної потужності часу, адже змушує персонажів зануритись у страшне минуле, водночас наводячи все більший морок на їхнє теперішнє. «Воно» («It», 1986) зображує монструозну істоту — Пеннівайза, який знаходиться поза впливом часу як такого. З’являючись в історії міста у різні часові проміжки, він викликає у мешканців справжній жах. Тож, темпоральність постає повноцінним рушієм сюжетів жахів.
Спираючись на творчість Кінґового прекурсора — Говарда Філіпса Лавкрафта, британський вчений Бенджамін Нойс розвинув концепцію так званого «horror tempori&s». Зацікавленість новітніми парадигмами часу, а також шляхами їхньої інтерпретації у художньому творі постає однією із ключових єднальних ланок між творчістю Кінґа і Лавкрафта. Особливо це оприявнюється у романі «Історія Лізі» («Lisey’s Story», 2006&). Головна героїня дізнається про існування у нашому світі так званих «дірок», за якими прихований інший світ; через нове знання вона ніби втрачає здоровий глузд і сповнюється відчуттям постійного падіння «крізь отвір у часі».
Типово для автора опов&ідь веде всезнаючий наратор, який презентує події життя Лізі шляхом відтворення плину свідомості головної героїні. Поетапно читач заглиблюється не лише в спогади Лізі Лендон, але й у її підсвідоме — сни, видіння та асоціації. Відтак, метою даної стат&ті є апробація концепції «horror temporis» в аналізі роману Стівена Кінґа «Історія Лізі» (2006). По-перше, вивчаючи проблематику темпоральності у творі, ми зупинились на елементах її формального втілення, як-от характерній для тексту фрактальності. П&о-друге, ми виявили інтертекстуальні аспекти осмислення проблематики часу. Йдеться про звернення до знакових для цього поля студій імен — зокрема, англійського романіста Девіда Герберта Лоуренса, французького філософа Анрі Берґсона та аргентинського &письменника Хорхе Луїса Борхеса. Використання Кінґом численних темпоральних технік підсилює ефект т.зв. «фантастичної непевності».
«Фантастична непевність» передбачає те, що фантастичне у текстовому полотні пов’язане із суб’єктивною перспективою, су&купністю сприйняття, досвіду та інтерпретації персонажів. Кінґ проблематизує їхні найгірші переживання, тож у його творах час взаємодіє з низкою додаткових категорій — насамперед пам’яттю, яка вступає у конфлікт із прагненням забуття. Джерело Кінґово&го «horror temporis» — не у космологічному світі часу, а у кожній жахливій миті, яка відмовляється вмирати у нашій свідомості. Автор не пропонує чітких висновків, залишаючи можливість для читача самостійно тлумачити історію, а відтак створює у тексто&вому полотні мультиплікацію різних перспектив і голосів, повсякчас підсилюючи почуття невизначеності та нестабільності.
