Рідкісний випадок, коли кінематограф (особливо документальний, де відсутність дублів лише частково компенсується перспективою монтажного відбирання), динамічне за природою мистецтво, згоден поступитися своєю визначальною ознакою іншому мистецтву заради прицільної точности вислову, яку воно може йому надати, досягнувши мети завдяки миттєво-статичному згущенню образу, — мистецтву фотографії. Та саме так відбулося в короткому фільмі на тему російсько-української війни, що його зняв, точніше склав / виклав/ зорганізував / здириґував Олег Соснов на основі репортажних знімків Олександра Глядєлова, відомого в Україні як майстра гостросоціяльної фотографії і, до речі, небайдужого свідка декількох воєн, що передували війні в Україні (Карабах, Молдова, Чечня) і що їх тоді чимало з нас фатально не усвідомлювали як «передмову». Важко повірити, що у «Молохові» використано лише сорок світлин українського фотографа (зроблені між червнем 2022-го та груднем 2023 року), настільки розмаїтим і водночас моторошно цілісним є образ війни, що його вони створили, але це так. Вони існують на екрані від трьох до шести секунд, поки їх змінює інше зображення, і далі так само: «лиха нескінченність» тихих жахіть, «зашморг часу», у якому країна живе понад два роки, увібгано в &неповні (бо десь п’ятнадцять секунд відведено фінальним титрам, якась дещиця — репрезентації назви) п’ять хвилин. Автори «Молоха» розвіюють одразу декілька ілюзій щодо природи зображення жахливого, осоружного, болісного зору, хоча категоричні постула&ти «Лаокоона» Лесинґа давно розвіяв німецький експресіонізм, але «поступ проґресу» звів нанівець його уроки.
