E. Hobsbawm назвав двадцяте сторіччя „епохою крайнощів” (Hobsbawm, 1994). Але те, що мислитель може дозволити собі рефлексувати як „крайнощі”, для звичайних людей становить шерегу травмівних подій, що означують їх життєвий шлях: тотальні війни, глобальні та локальні кризи, санкціоновані державами геноциди, масові депортації та репресії, бездержавні народи, холодна війна під тінню грибоподібної хмари, терористичні загрози, техногенні катастрофи тощо (M rkus, Heller, Freddi, Noonan & Sharpe, 2007). Навіть якщо завзятий скептик зауважить, що всі ці події хоч і мають місце, але вони не відбуваються всі й одразу в одному й тому самому просторі і часі, для сучасників минуле сторіччя сприймається як сторіччя посттравматичне (Felman & Laub, 1992). Дослідженнятравми є надзвичайно широкою й міждисциплінарною площиною, що об’єднує різні напрями концептуалізації її змісту, природи та сутності. Сучасні соціальні теорії та підходи репрезентують різні виміри травм, серед них: психотравма (S. Freud, van der Kolk), індивідуальна та колективна (K.T. Erikson), масова (E. McInnes, A. D. Mason), національна (A. Neal, Z. Bauman,
M. Shumai), соціокультурна (P. Sztompka, J. Alexander, R. Eyerman), історична (V. Volkan, M. Roth), обрана (V. Volkan), міжпоколінна (P. Kel&lermann, G. Hirschberger), постколоніальна (S. Durrant, S. Craps, G. Buelens) і навіть глобальна травма (Reeder & Gundogan), що дає підстави характеризувати травму як множинний феномен. Для України ця війна – на виживання. Для країни-агресорки – на в&иснаження та вичікування. Чи зможемо ми протистояти не тільки ворогові, а й самим собі – питання, на яке я наразі не маю відповіді.
Для перевірки можливості замовлення цієї складової частини перейдіть на головний документ!
